Тридцятиденна війна: причини та наслідки конфлікту в Нагірному Карабасі

27 жовтня минає місяць з початку ескалації збройного конфлікту на території Нагірного Карабаху. Приналежність цієї історико-географічної території оскаржується вірменами та азербайджанцями. На момент розпаду СРСР, територія Нагірного Карабаху перебувала в складі Азербайджану, але місцеві вірмени, що становлять більшість населення регіону, при військовій підтримці Вірменії, повністю захопили Нагірно-Карабаську автономну область і ще п'ять прилеглих районів. Карабаський конфлікт початку 90-х забрав життя понад 30 тис. осіб, а Азербайджан втратив 20% території. На окупованій місцевості була утворена невизнана республіка Арцах. 

Баку намагається повернути контроль над втраченими землями в ході наступальної військової операції. Сторони конфлікту зірвали перемир'я, котре 25 жовтня досягли міністри закордонних справ Зограб Мнацаканян і Джейхун Байрамов за посередництва заступника держсекретаря США Стівена Бігана. 

Історія карабаського питання

Суперечки між вірменами та азербайджанцями з приводу того, кому належить Нагірний Карабах, тягнутися вже довгі роки. Регіон ставав ареною збройного протистояння та етнічних чисток в 1905-1907 роках, коли Єреван і Баку були під контролем Російської імперії, а також у 1918-1920 роках, в короткий період незалежності Вірменії та Азербайджану перед окупацією Червоною Армією до утворення СРСР у 1922 році. В Єревані впевнені в тому, що мають повне право будувати в Нагірному Карабасі другу вірменську державу або взагалі включити його до складу Вірменії (ідея міацум), спираючись на історичні аргументи та переважання вірменського населення з другої половини 19 століття. Нагірний Карабах був у складі античних і середньовічних вірменських державних утворень, як, наприклад, Велика Вірменія, де Арцах мав статус провінції, або князівства Хачен і Хамса.

Історичні аргументи в питанні приналежності Нагірного Карабаху застосовувати не можна. Адже в такому випадку можна виправдати будь-яку агресію, навіть анексію Криму, який до 1954 року був частиною РРФСР, це абсурд. Історія неоднозначна. Спочатку автохтонне населення Нагірного Карабаху було представлено неіндоєвропейськими племенами, які не мали відношення до вірмен і надалі асимілювалися. З VIII століття до нашої ери аж до XX століття Нагірний Карабах побував у складі інших держав, включаючи Урарту, Іран, Російську імперію. Незалежність Вірменії не була постійною. Вона знаходилась під владою Ірану, Російської імперії. В період перебування регіону в складі Ірану його заселяли тюркомовні курди та азербайджанці. У 1920 ріку Верховна рада Антанти визнала право Азербайджану на Нагірний Карабах. У1923-му радянська влада прийняла рішення залишити його у складі Азербайджанської РСР, але створити автономію для місцевих вірмен на території районів, де вони становлять більшість. 

Карабаські вірмени неодноразово підіймали питання про перепідпорядкування автономії Єревану, а в другій половині 80-х влаштовували акції на підтримку передачі регіону до складу Вірменії. Однак дана ідея не була популярна в Москві через побоювання виникнення прецеденту для міжетнічних конфліктів у союзних республіках. Прелюдією збройного конфлікту стали зіткнення між вірменами та азербайджанцями в містах Аскеран, Сумгаїт, Баку. З позиції міжнародного права Нагірний Карабах — це територія Азербайджану. Згідно з Алма-Атинською декларацією 1991 року, учасниками якої є Вірменія та Азербайджан, країни колишнього СРСР зобов'язалися визнати і поважати територіальну цілісність одна одної і непорушність наявних кордонів. У резолюціях Ради безпеки ООН №822, №853, №874 і №884 Нагірний Карабах згадується як регіон Азербайджану.

Дипломатія зайшла в глухий кут

Ескалація в зоні Карабаського конфлікту не є результатом звичайної військової провокації з метою демонстрації сили. Вірменія та Азербайджан вже обмінювалися артилерійськими ударами у квітні 2016 року вздовж лінії розмежування між невизнаною республікою Арцах і Азербайджаном, а в липні 2020 року в районі населеного пункту Товуш і регіону Нахічевань. Однак  ці спалахи насильства були короткостроковими й не призводили до повномасштабних військових дій. Те, що відбувається зараз — це спланована і добре підготовлена військова операція Азербайджану. 

Доктор історичних наук Ніязі Ніязов вважає, що президент Азербайджану Ільхам Алієв прийняв рішення відновити територіальну цілісність своєї країни силовим шляхом, тому що дипломатичні методи виявилися неефективними. На його думку, вся справа в незговірливості прем'єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна, який в результаті оксамитової революції домігся у 2018 році відставки президента Сержа Саргсяга, який після закінчення своїх повноважень метил на крісло глави уряду. Ніязов вважає, що після зіткнень 2016 року Саргсян був готовий до врегулювання замороженого конфлікту, але Пашинян запропонував Алієву особисто домовлятися з сепаратистським режимом Арцах про майбутній статус і відносини.

Базовою моделлю врегулювання карабаського конфлікту є запропоновані у 2007 році ОБСЄ Мадридські принципи, суть яких зводиться до повернення Азербайджану окупованих районів навколо Нагірно-Карабаської автономії, введення миротворців в зону конфлікту і надання карабаським вірменам права на самовизначення. На думку аналітика Метін Яшароглу, протягом останніх двох років міністр закордонних справ РФ розробляв з екс-міністром закордонних справ Азербайджану Ельмаром Мамедьяровим план мирного врегулювання на основі Мадридських принципів. Він передбачає виведення вірменських збройних формувань із зони конфлікту і повернення п'яти окупованих районів до складу Азербайджану в обмін на збереження сполучення між Вірменією і Нагірним Карабахом.

Ніязов впевнений, що Пашинян своєю політикою зірвав план Лаврова. Він підтримує розвиток державності Арцаха і сприяє переселенню на ці землі ліванських вірмен. Складається враження, що Пашинян схильний до впливу лівої партії "Дашнакцутюн". У грудні 2019 року один з лідерів дашнаків Кіро Маноян дорікнув вірменському уряду, що він відкладає визнання незалежності Арцаха та укладення договору про військово-політичний союз. Пашинян допускав визнання незалежності сепаратистського утворення після початку Азербайджаном військової операції. 

Вірменська влада виступає проти передачі Азербайджану Лачинського і Кельбаджарського районів. Через Лачинський район проходить стратегічне шосе, що з'єднує Вірменію і Нагірно-Карабаську автономну область (Лачинський коридор). Вірмени побоюються, що якщо азербайджанці повернуть території навколо Арцаха, то вони влаштують блокаду і ліквідують уряд в Степанокерті. На компроміси  вони не йдуть. У 1992 році в Єревані відкинули пропозицію радника держсекретаря США Пола Гобла обмінятися територіями з Бакутер: замість  Лачинського коридору передати Азербайджану Мегринський район на території Вірменії, який межує з азербайджанським анклавом Нахічевань. У тому ж році Вірменія відкинула пропозицію РФ надати маршруту Агдам-Степанакерт-Шуша-Лачін-Горіс особливий правовий статус в обмін на припинення військових дій.

Російський аналітик Андрій Суздальцев вважає, що однією з причин ескалації конфлікту стали проблеми всередині Азербайджану: зниження цін на нафту, погіршення економічної ситуації, поширення коронавірусу. Іноді маленької переможної війни достатньо, щоб підвищити свої рейтинги. Азербайджан домігся успіхів на фронті. До 23 жовтня вдалося відновити контроль над 13-ма2 населеними пунктами, в основному на півдні зони конфлікту, що межує з Іраном. Зараз азербайджанська армія контролює південні райони невизнаної республіки Арцах і знаходиться в 15 км від Лачина. Ініціатива на фронті в руках азербайджанських військових, які хочуть перерізати комунікації Вірменії та Нагірного Карабаху і змусити карабаських вірмен скласти зброю. 

Російський військовий експерт, полковник у запасі Віктор Мураховський вважає, що азербайджанська армія має перевагу над вірменською в сучасних зразках озброєння, придбаних в Туреччині, Ізраїлі, Росії. Азербайджанці використовують ударні безпілотники для виведення з ладу бронетехніки, артилерії та засобів протиповітряної оборони противника. У них на озброєнні є російські важкі вогнеметні системи "Солнцепек" і "Буратино". Крім того, азербайджанські військові проходять підготовку за програмами НАТО, в тому числі — у турецьких військових закладах.

Геополітичний фактор

Азербайджан почав військову операцію в Нагірному Карабасі за сприятливих геополітичних умов. В останні роки Арцах втратив своє значення для Росії, яка хоч і є співголовою Мінської групи ОБСЄ по мирному врегулюванню, але підтримувала в ході бойових дій обидві сторони конфлікту. Неофіційно на стороні Вірменії та Азербайджану воювали колишні радянські військові з числа російських громадян. РФ постачала зброю обом сторонам конфлікту. Москва побоювалася, що після здобуття незалежності країни Південного Кавказу кинуться в ЄС і НАТО. Карабаський конфлікт був потрібен для стримування євроатлантичної інтеграції Вірменії та Азербайджану, а конфлікти в Абхазії та Південній Осетії — Грузії.

Сьогодні ні Єреван, ні Баку не збираються вступати в НАТО. Вірменія бере участь в ОДКБ і Євразійському економічному союзі, на її території знаходиться російська військова база. Азербайджан проводить нейтральну політику, долучився до Руху неприєднання і робить акцент на стратегічне партнерство з Туреччиною, яка вже не є опорою США на Близькому Сході, знаходячись у суперечностях з країнами-членами НАТО. Президент Туреччини Реджеп Ердоган підтримує повернення Нагірного Карабаху силовим шляхом. Москві невигідно псувати відносини з Анкарою через амбіції Вірменії. Туреччина — великий торгово-економічний партнер РФ, а їх двосторонній товарообіг становить понад 20 млрд доларів (товарообіг Росії та Вірменії — 2 млрд доларів). Президенти Володимир Путін і Реджеп Ердоган співпрацюють у сфері мирного врегулювання збройного конфлікту в Сирії, обговорювали ідею спільної розробки тамтешніх нафтових родовищ.

Не дивно, чому Росія займає стриману позицію, не втручається в конфлікт на боці з Вірменії та разом з керівництвом США і ЄС закликає протиборчі сторони розпочати мирні переговори. Пашинян намагався втягнути Росію в конфлікт, пустити в дію механізм колективної оборони ОДКБ, коли члени організації надають військову допомогу іншому члену, який став об'єктом зовнішньої агресії. Щоб спровокувати удари у відповідь по вірменських містах, було обстріляно азербайджанське місто Гянджа, що знаходиться  за межами Нагірного Карабаху. Також вірменський прем'єр пропонував ввести російських миротворців в зону конфлікту.

Змінити ситуацію на користь вірмен могло б посилення позиції Заходу стосовно Азербайджану. Це можливо в разі перемоги на президентських виборах в США кандидата від Демократичної партії Джо Байдена, який розраховує на підтримку вірменської діаспори в США. Адже в США проживає до 1,5 млн вірмен, і, як і більшість нацменів, значна їх частина голосує за Демократичну партію. Політик виступає за визнання геноцидом етнічні чистки вірмен турецькими військовими в 1915 році та засудив президента Дональда Трампа за те, що той не вплинув на керівництво Азербайджану і не переконав припинити наступ в Нагірному Карабасі. 

За неофіційною інформацією, Трамп намагався згорнути гуманітарну допомогу Вірменії, яку ініціювала адміністрація Барака Обами, в якій Байден обіймав пост віце-президента у 2009-2017 році. Демократ наполягає на мирному врегулюванні Карабаського конфлікту. У вересні 2020 року представники "Вірменської федерації молоді" влаштували акції протесту біля консульства Азербайджану і вимагали від адміністрації Трампа надати велику допомогу їх історичній батьківщині. За останній рік США скоротили фінансову допомогу Азербайджану на потреби безпеки з 3,67 млн до 247,5 тис. доларів.

Наслідки для сусідів

Карабаський конфлікт торкнувся сусідніх держав — Грузії та Ірану. Оскільки бої ведуться поблизу азербайджано-іранського кордону, частина випущених снарядів і ракет потрапили на територію ісламської республіки. У відповідь Тегеран посилив військову присутність на кордоні та провів військові навчання. У вірмено-азербайджанське протистояння виявилася втягнутою і Грузія. За даними азербайджанського депутата Хікмета Мамедова, Грузія надала підтримку Азербайджану і закрила сухопутні та повітряні канали, які можуть використовуватися для перекидання зброї та добровольців. Тбілісі підтримує Баку в силу схожих проблем з територіальною цілісністю. 

У збройному абхазькому конфлікті початку 90-х частина місцевих вірмен воювала на боці грузин, а інша, в складі незаконного збройного формування "Батальйон ім. Баграмяна", — на боці абхазьких сепаратистів, спонсорованих Росією. Проблемним регіоном в Грузії є Самцхе-Джавахеті, де проживає вірменська громада. У 2005 році місцевий активіст Ваагн Чахалян створив організацію "Єдиний Джавахк", яка виступала проти виведення з міста Ахалкалакі російської військової бази та за надання особливого статусу вірменської церкви і мови. У 2008-2013 роки Чахалян знаходився в місцях позбавлення волі за незаконне зберігання зброї.

Нагадаємо, Азербайджан і Вірменія звинуватили один одного в порушенні перемир'я.